Поствиборча тактика ВО «Свобода» ілюструє неспроможність трансформуватися в мейнстримну політичну силу, яка б репрезентувала інтереси української більшості. Партію тягне назад у маргінальне минуле.

«Не читав. Але перше враження, що це замовна стаття – принизливе фото зробили», – прокоментував Олександр ОМ обкладинку цього номера, яку ми традиційно виставили на своїй сторінці у Facebook напередодні виходу свіжого числа. Свободівці, вочевидь, «вирахують» і замовника: Яценюк, Банкова, Кличко, «москалі», «жиди»... На жаль, така реакція опозиціонерів на критику на свою адресу сьогодні є звичною. Тож доводиться знову повторити: Тиждень ніколи не публікував і не публікуватиме «джинси», попри те що в умовах українського «недоринку» для багатьох медіа то чи не єдиний спосіб вижити. Натомість вважаємо, що на цьому етапі не маємо морального права критикувати тільки режим Януковича, оскільки в такому разі Тиждень не виконуватиме всіх функцій незалежного ЗМІ. Зрештою, нинішній владі ми вже давно дали свою оцінку – антиукраїнський режим. Крапка. Чи є сенс із номера в номер повторювати цю незаперечну істину? Водночас зараз настає година «Ч». У суспільстві сформувався критичний запит на політичну силу, яка відповідатиме інтересам української більшості й буде спроможна на кардинальні перетворення в країні. Багато хто вважає, що на це здатен УДАР Віталія Кличка, інші покладають великі надії на «Свободу», дехто вірить у Яценюка і Ко. Однак наш аналіз діяльності й потенціалу парламентських опозиційних сил засвідчив (див. Тиждень, № 5, 15, 16/2013), що жодна з них із різних причин не спроможна еволюціонувати у мейнстримну. Ми вважаємо, що про це варто говорити зараз, щоб потім у критичний для країни момент українське суспільство не спіткало чергове, після помаранчевого періоду, глибоке розчарування, яке може мати трагічні наслідки для майбутнього країни. У цьому числі аналізуємо перспективи ВО «Свобода». Наша оцінка: поява тієї політичної сили в парламенті була вкрай необхідною – у радикальних умовах потрібна справжня радикальна партія. Однак із тих чи інших причин вона не здатна об’єднати навколо себе українську більшість.

З певною умовністю ВО «Свобода» можна назвати чи не головним переможцем торішніх парламентських виборів. За останні п’ять років із маргінальної партії, що не мала й відсотка підтримки, вона перетворилася на силу з широким представництвом у Верховній Раді. Несподівано високим результатом на виборах – понад 10% – «Свобода» має завдячувати не своїм «ядерним» прихильникам, які поділяють її програмні принципи, а виборцям, котрі втомилися від «бєспрєдєла» Партії регіонів. Вони хотіли побачити у ВР силу, що зможе нарешті чинити спротив нахабності регіоналів або й просто «надає їм по пиці» для бодай морального задоволення пересічного громадянина, який щодня відчуває на собі наслідки їхньої «плідної законотворчої діяльності». Багато мріяли про фракцію, яка на силу біло-синіх зможе відповісти силою, а не формальними заявами. Тож така партія справді конче необхідна в парламенті. У перші місяці в Раді «Свобода» ці сподівання загалом виправдала: ефектно знісши паркан біля ВР та вибивши двері в парламент, кілька разів обірвавши ґудзики на дорогих піджаках регіоналів, своєю активністю спонукала бути рішучішими партнерів по опозиції. Тож не дивно, що її рейтинг навіть трохи зріс.

Утім, схоже, він стане для свободівців електоральною стелею. У «Свободі» неправильно розуміють логіку свого високого результату на виборах: більшість голосувала не за ідеологію чи програму, а за її кулаки. Але того, вочевидь, замало для політичного зростання. І, як показали п’ять місяців парламентської діяльності цієї політсили, вона навряд чи зможе перетворитися на партію, яка б відповідала очікуванням української більшості й була здатна кардинально змінити країну. Головна причина – слабкий кадровий добір, зацикленість на другорядних темах, комплекси і фобії (хто не з нами, той проти нас), маніакальна впевненість у правильності своїх дій. Свободівці категорично не бажають еволюціонувати відповідно до нових реалій, реагувати на конструктивну критику і, головне, виносити уроки з власних помилок. Основна їхня проблема полягає в тому, що вони не розуміють (не можуть чи не хочуть – це вже інше питання): ідею національної держави треба просувати коректно і виважено, а головне переконливо.

Щоправда, певні трансформації ВО «Свобода» в останній рік-два Тиждень все ж помітив: Тягнибок і Ко, в ідеологічному плані не відмовившись від класичних націоналістичних гасел, почали більше уваги приділяти соціальним питань. Самі свободівці розповідають, що свого часу це викликало бурхливі внутрішні дискусії в партійному середовищі. За осучаснення і вихід поза межі традиційних тем мови, історичної пам’яті, расово-етнічних питань виступало центральне керівництво партії, проти були деякі сильні організації на Заході України, які вбачали в цьому «комуно-соціалізм», але їх вдалося загалом переконати. Такі зміни, втілені у формі численних вуличних акцій на захист найманих робітників, проти незаконних забудов чи соціально-економічних ініціатив влади тощо, вкупі зі згаданим вище запитом частини суспільства на силову протидію біло-синім у парламенті, вочевидь, і забезпечили «Свободі» її результат на виборах. Але далі вона не пішла, не виказуючи особливого бажання змінюватися відповідно до настроїв і запитів української більшості.

Етимологи чи політики?

Яскравий приклад зацикленості свободівців – тема «жидів». Висловлювання нардепа від «Свободи» Ігоря Мірошниченка про «жидівку» Мілу Куніс набуло вражаючого резонансу й за певний час стало головним предметом обговорення у ЗМІ. Замість того щоб вибачитися чи просто не розвивати тему далі, свободівці почали читати критикам лекції про етимологію і вжиток слова «жид». Такі дії хоч і мали під собою академічне виправдання, проте навряд чи додали їм популярності – радше відлякали або можуть відлякати потенційних прихильників унаслідок педалювання опонентами теми «ксенофобської», «неонацистської» або «антисемітської» політичної сили. Адже більшість українців цілком слушно категорично не сприймають відповідних ідей і мають підстави побоюватися негативних наслідків для країни. Здавалося б, із цієї історії можна було б принаймні зробити адекватні висновки, але нещодавно перс-секретар київської організації «Свободи» Олександр Аронець, коментуючи невдалий жарт російського телеведучого Івана Урґанта про порубаних більшовиками українських селян, навіщось знову назвав його «жидом». Історія повторилася – увага суспільства з Урґанта та його слів і знущальних вибачень перемкнулася на «антисемітську тему» від «Свободи». У відповідь – знову лекції свободівців на філологічну тематику, з наукового погляду, можливо, й цілком обґрунтовані, а ось із політичного – безглузді.

Латентна совковість та антиєвропейськість

Загалом «Свобода» відзначається вмінням створювати собі проблеми на рівному місці. Якщо не брати загальноопозиційного дискурсу, в якому вона виступає складовою триєдиної опозиції, увага до партії була прикута виключно через неоднозначні висловлювання чи вкрай контраверсійні ініціативи її членів. Так, свободівці поряд із цілком слушними ініціативами, як-от щодо демонтажу символів комуністичного тоталітаризму, порушили питання заборони легальних абортів, всиновлення дітей іноземцями, вчинили напад на представників сексуальних меншин, заходилися з’ясовувати етнічний склад депутатського корпусу тощо. Щоразу це викликало бурхливу реакцію в інформаційному просторі, відвертаючи увагу суспільства від справді нагальних проблем, приміром, занепаду україномовного культурного продукту, монополізації ЗМІ, обмеження свободи слова в країні, дерибану державної власності та «розпилу» бюджетних мільярдів, востаннє на «виїзному» засіданні парламентської більшості 4 квітня.

Натомість «Свобода» категорично відмовляється визнавати свою «тактику другорядності». «Це наші політичні опоненти, які працюють чітко проти, порушують і поширюють у ЗМІ такі питання», – казав у нещодавньому інтерв’ю Тижню лідер партії Олег Тягнибок. На противагу він навів «ультрареволюційні економічні закони», які партія зареєструвала в парламенті. Але, по суті, вони лише підкреслюють іншу проблему політсили – намагання вирішувати складні проблеми простими заходами. Наприклад, у законопроектах про ліквідацію природних монополій чи повернення вивезених з України в офшори капіталів, які потенційно можуть кардинально змінити соціально-економічну ситуацію в Україні, замість того щоб розробити покроковий, детальний механізм реалізації зазначених завдань, аби не перевернути все з ніг на голову, вони покладають це на Кабмін, тобто фактично пропонують кота в мішку. Загалом соціально-економічний блок обіцянок і законопроектів «Свободи» часто тяжіє до популізму та лівацтва й навіть збігається з позиціями основних її опонентів – комуністів. Це і масштабне одержавлення власності, і заборона на продаж землі, перспективи «трудових колективів» набувати право власності на підприємства й керувати ними тощо.

Є ще один дуже важливий момент, у якому сходяться КПУ і «Свобода», – антиєвропейськість. Хоча прихильників європейської інтеграції серед виборців останньої чи не найбільше порівняно з рештою українських політичних сил. Імовірно, саме тому Олег Тягнибок зараз заявляє про необхідність євроінтеграції (хоча робить на цьому менший акцент, аніж партнери по опозиції). Але ж у програмі партії жодних згадок про рух до ЄС немає. Зі спілкування з багатьма свободівцями вищої та середньої ланки випливає, що до Європи переважно їх «не тягне» – в уявленні багатьох вона є місцем, де заправляють «ліберасти», усілякі меншини включно із сексуальними та іншими збоченцями. Такі європейські цінності, які передбачають толерантність і невтручання в приватне життя людини, для партії, схоже, все ще лишаються чужими: до останніх парламентських виборів свободівські оратори любили вживати під час виступів слово «толераст» і запевняли, що «їм із такими не по дорозі». Цілком очевидно, що коло потенційних симпатиків партії від цього штучно звужується, але змінюватися свободівці не бажають.

Антисемітизм, соціальний популізм, антиєвропейськість, антилібералізм «Свободи» можуть свідчити про те, що разом із її націоналізмом якось уживаються російсько-радянські коди, адже все вище перераховане родом із СРСР. Що, зрештою, не дивно, адже багатьом членам ВО довелося пожити за совка. Тож, попри показну боротьбу зі спадком радянської доби і демонстративне неприйняття всього «серпасто-молотастого», чимало з них зберегли елементи радянської ментальності. Тому подібність частини поглядів свободівців із поглядами представників КПУ в цьому контексті видається цілком зрозумілою.

Більшість представників «Свободи» не хочуть і не можуть зрозуміти, що масштабні дерадянізація і кардинальні зміни в країні, з чим вони загалом погоджуються, неможливі без прищеплення європейських цінностей, стандартів, інституцій тощо.

Кадри вирішують усе

Одним із незаперечних плюсів «Свободи» є те, що її не фінансує хтось із олігархів. Принаймні, попри різного штибу конспірологію з цього приводу, Тягнибока і К° досі ніхто так і не спіймав із валізою від Коломойського чи Ахметова. Натомість очевидною є фінансова допомога з боку малого й середнього бізнесу, що в умовах олігархізації політикуму також є позитивним моментом. Здавалося б, що неолігархічні підприємницькі кола мають позитивно впливати на лідерів «Свободи», зокрема спонукаючи її еволюціонувати. Але поки що цього чомусь не відбувається. Політичне зростання партії можливе лише у випадку інтелектуальної революції всередині неї. Щоб перетворитися з вуличної на повноцінну, їй бракує кадрового потенціалу – фахових економістів, правників, міжнародників та ін. Частково причина полягає в тому, що за останні роки «Свобода» поглинула величезну кількість різноманітних маргіналів, аж до таких екзотичних, як монархісти. Отримавши партквиток ВО, ці люди рідко змінюють власні погляди, натомість активно ретранслюють свої збочені уявлення про світ, формуючи партії таким чином імідж маргінальної та регресивної партії і спричиняючи локальні скандали.

На найвищому рівні (депутатська фракція) нестача кадрів зі стратегічним мисленням теж відчутна. Про це, зокрема, свідчить і низький рівень парламентської дискусії депутатів-свободівців, виступи яких із різних питань (економічних, гуманітарних тощо) бачаться непереконливими (наприклад, Ірина Фаріон доводила засилля російськомовного продукту в українському культурному просторі, апелюючи до цифр, які насправді є вдвічі нижчими від реальних), а подеколи є відвертою нісенітницею через неволодіння предметом. Серед чотирьох нинішніх нардепів, котрі не мають вищої освіти, двоє – саме зі «Свободи». Втім, справа не лише у формальній наявності диплома. Так, наприклад, кандидат філологічних наук Ірина Фаріон є співавтором і, вочевидь, головним ідеологом мовного законопроекту від опозиції. Тиждень уже детально аналізував цей документ і критично його оцінив: більшість положень є або популістськими, або свідомо невиконуваними – і в кінцевому підсумку його поява зіграла на руку російським шовіністам із табору Колесніченка, які дістали зайвий привід говорити про недолугість захисників єдиної державної. Та сама Фаріон разом з іншим кандидатом наук, Юрієм Михальчишиним, стала співавтором законопроекту про кримінальну відповідальність за образу української мови. При цьому свободівці чомусь ігнорують досвід, наприклад, Естонії, котра змогла утвердити панівний статус національної мови, зробивши її вивчення та активне використання привабливим насамперед із соціально-економічного погляду та перспектив самореалізації кожного жителя країни. Натомість – пропонують відразу саджати до в’язниць тих, хто зневажливо відгукується про українську (із цим теж треба боротися, але не в такий спосіб). Кращого подарунку колесніченкам і ківаловим годі й вигадати: ідеальна «страшилка» для мешканців Півдня та Сходу України.

Знову впадає в око намагання «Свободи» вирішувати складні проблеми простими способами. Навіть такий «профільний» для партії напрямок, як дерадянізація, осмислений її лідерами досить поверхово. Цей процес вони розуміють як боротьбу виключно із зовнішніми ознаками епохи СРСР: пам’ятниками, символікою тощо та розвінчуванням червоних міфів української історії. Це також потрібно, однак порятунок від радянщини має передбачати комплексну систему заходів: починаючи від зламу сформованого в тоталітарну епоху збоченого способу мислення, характерного для багатьох українців, із його неодмінними патерналізмом та стадністю (так званим «колективізмом») до глибоких економічних реформ. А про це «Свобода» не говорить узагалі.

Навіть партійці, котрих можна вважати ідеологами ВО, демонструють украй спрощене розуміння суспільних проблем. Наприклад, професор права Олександр Шевченко, автор «Національного проекту Конституції» від «Свободи», в інтерв’ю інтернет-виданню «Главком» заявив, що для досягнення високого рівня життя в Україні достатньо буде просто заборонити олігархам вивозити з держави капітали: «Якщо ми це перекриємо, ми відразу стаємо європейською країною за рівнем життя... встановлюємо пенсії та зарплати європейського рівня… оновлюємо всі технології промислового виробництва, піднімаємо сільське господарство! Ми могли б повністю ліквідувати безробіття і повернути на «Батьківщину» етнічних українців, які зараз бідують (sic!) за кордоном. За рахунок цього ми плануємо повністю звільнити дрібний бізнес від податків». А інструментом захисту свободи мирних зібрань та свободи слова він-таки назвав серед іншого надання населенню права вільно володіти холодною та вогнепальною зброєю: «Коли влада буде знати, що народ озброєний, – бо ми передбачаємо, що навіть студенти обов’язково протягом чотирьох місяців опановуватимуть використання вогнепальної зброї у вузах і середніх спеціальних навчальних закладах, – то влада не буде розганяти мітинги, не буде утискати свободу слова...» Таких спрощених поглядів свободівців на глобальні речі можна навести чимало. Є щире бажання щось змінити, але банально бракує знань.

Безумовно, є серед членів партії і чимало тих, хто міг би взяти на себе місію її реформування та надання їй рис перспективної, мейнстримної, проєвропейської правої сили, здатної висловлювати інтереси української більшості. Але, схоже, до таких змін уся «Свобода» не готова. А без них ВО приречене триматися за електоральну стелю в 10–13%, доки й ці виборці не знайдуть собі альтернативи. Тоді рівень підтримки «Свободи» ризикує знову повернутися до тих базових 3–4% українців, котрі прагнуть не скільки цивілізаційних змін у країні, як просто радикальності – певної самоцілі.

Але найтрагічнішим для майбутнього «Свободи» буде її втягнення в нинішнє політичне болото. Коли технологічно влада змусить свободівців засумніватися в їхньому радикалізмі (бо він не сприятиме зростанню рейтингу) й пом’якшити риторику. В такому разі ця сила цілком може втратити навіть свій ядерний електорат. Тому за нинішніх підходів її представників до політики й допоки при владі режим Януковича, для країни і для «Свободи» буде краще, якщо вона залишатиметься кулачною партією.

Іноді краще мовчати

Приклади висловлювань свободівців, які ілюструють маргінальність їхньої політсили та її неспроможність перетворитися на мейнстримну праву партію, здатну відстоювати інтереси української більшості, а не виключно радикалів.

«Ми сповідуємо культ сили на службі ідеї. Ідея української нації передбачає пріоритет українців над іншими ідеями – життя та здоров’я українців над усіма іншими міркуваннями. Якщо на загрозі цим цінностям стоїть дія, яка пов’язана з позбавленням життя вороже налаштованого до українця суб’єкта, звичайно, таку дію потрібно скоювати».

Юрій Михальчишин, 12 квітня 2011 року, «Захід.нет»



«Коли ми з вами підемо до перемоги у нас в тилу не повинно бути ліберастів, толерастів, ідеологічної агентури ворога [...]. Ми є такі, які ми є. «Свобода» така, як український народ, і вона буде його захищати».

Юрій Михальчишин, 14 жовтня 2011 року, виступ на марші УПА



«Я не поділяю ліберального погляду на те, що не можна судити за національністю. Звичайно, можна судити. Тому що нація – це представники тієї чи іншої етнічної спільноти, в якої є певні цінності і так далі».

Активіст «Свободи» Євген Карась, 13 квітня 2013 року, «Лівий берег»



«Якщо ви подивитесь на народжуваність в багатьох країнах, де рівень життя низький, то вона там просто вибухова. А в тих країнах, де панує ліберальна філософія, – навпаки. Тут справа не в кількості грошей, тут справа в філософії. Де ліберальна філософія – там не народжують дітей, там нація вимирає. А де НЕ панує ліберальна філософія – там нація росте. До кількості грошей це немає ніякого відношення, це міф. Якщо сьогодні не буде ця ситуація змінена, то через років тридцять тут буде така кількість людей, які будуть сповідувати закони шаріату, – і от тоді вони вже будуть заборонять аборти. Паралельно вводячи обов’язкове носіння паранджі. І весь лібералізм тоді теж закінчиться».

Андрій Іллєнко, 22 квітня 2013 року, «Українська правда»



«Для початку треба відкинути раз і назавжди усю його маячню і весь цей непотріб, з яким досі носяться деякі наші «праві» Треба забути всю ліберальну демагогію і фразеологію. Ніколи не оперувати поняттями «демократія», «громадянське суспільство», «чесні вибори», «політична нація», «толерантність», «терпимість» і т. д.».

Андрій Іллєнко, 5 жовтня 2006 року, партійний сайт «Свободи»



«Гайтана добре співає, але вона не представляє нашу культуру, тому ми в черговий раз програємо. Так буде при кожному відборі на «Євробачення», поки Національною телекомпанією керуватиме Валід Арфуш, далекий від усього українського. І мільйони, які будуть дивитися це шоу, побачать, що Україну представляє, умовно, людина, яка не належить до нашої раси, вкорениться поняття, що Україна десь у далекій Африці».

Юрій Сиротюк, 20 лютого 2012 року, «Новий регіон»

Монополія на патріотизм

Один із очевидних мінусів «Свободи» – її прагнення монополізувати право на патріотизм, презентацію українських інтересів. Свободівці часто ототожнюють себе з цілою країною чи нацією, тож будь-яка інвектива на адресу ВО може бути сприйнята ними як виголошена на адресу всього українського. Часто тих, хто дозволяє собі цілком конструктивну критику цієї партії, в її середовищі відразу таврують «українофобами», «жидами», «агентами Москви», «ліберастами».

Журнал "Тиждень"