Продовжуємо впізнавати героїв нашого міста на сторінках роману
Ви знаєте, чиїм іменем збираються назвати одну зі шкіл нашого міста? І чиїм же Євки Цикур! Та не жартуйте!Це ж графоманка і повна нездара, царство їй небесне! Обережно, про мертвих погано не говорять.Хочете, щоб являлась Вам вночі.Згадайте скільки вона крові встигла злити в свій каламар зі свого благовірного Цикура, після того як застукала його на гарячому з якоюсь членкинею літературної студії.Відтоді йшли всі заощадження не на що інше,як на творчу розкрутку своєжї перезрілої хворобливої Євки. Не кажи місцеві музиканти навперегони ставали в чергу за Євчиними ката-строфами, які як миленькі вкладалися на музику за Цикурові паперові. За якихось два три роки в літературнут нішу нашого міста встигло укластися вісім збірок римованого поносу - "сонце-віконце","кохання-зітхання","серце-відерце".а дві останні після Євчиної передчасної кончини. Що і після смерті плодила? А ви думали.Скільки в Цикурові зосталося крівці стіки й плодила.Мало того приходила до нього в кошмарних снах, щоб він добився її членства Національній спілці письменників посмертно.Обезкровлений Цикур і донині там пороги оббиває. І що не спрацьовують Цикурові папери. Сказано ж - обезкровлений. Правильно, скільки вкладатися при житті - жодного паперу не стане.А Цикур вже на голій пенсії, на яку ще й донька алкоголічка підсіла. ...Майже всі філологині наших шкіл носяться з Євкою Цикур, як з писаною торбою.А на всіх районних заходах і святах декламуються Євчині "шедеври". Україно,твої діти- Як зівялі сонця квіти, Бо ти досі на колінах- Правди нашої руїнах. - То правда. В нас тут абсурд абсурдом поганяє. «Просвітою» (і що воно тепер таке?) править, он, якийсь злодійчук-бібліотекар, що слова мудрого сказати не годен. - Чому злодійчук? - Його, кажуть, колись витурили зі Львова за крадіжку цінних книг для підпільного гендлю. -Так-так, таке враження: звідки б коли і що не витурилі^-у нас опиняється. - Чому ж таким даєтеся? - А спробуй, не дайся. Цей ось, до прикладу, титульчиків всяких, як пес реп'яхів, нахапався - і чого тільки у місті тепер не лауреат і не голова! Зі всіляких брошурок та газет фразо-чок нашкребе, безмозких статейок наліпить, а районка дру¬кує, аж гай шумить!
Ірця вміла жити. В цьому їй не шкодили, а навіть якимось чином допомагали аж занадто розкішні груди і стегна без найменшого просвітку між ними на талію. Мабуть урівнова¬жувалися вродливим і невинним, мов у дитини личком, ангельським голосочком та родзиночкою тієї гордовитості, що будила в чоловіках приспаний бік завойовника. І у цих чудесних війноньках вона володіла секретом кулі зі зміще¬ним центром ваги: потрапляла спочатку в око, проходила через серце, била по кишені і виходила боком. Тому і вміла стабільно і багато чого мати. Двох доньок, чоловіка, кохан¬ця, сестру-брата, маму-тата, квартиру в місті, в селі хату, влас¬ний бізнес і безконечне усвідомлення в милій білявій голівці: «Мало!». Від останнього на її премилому личку вибивався з-під помірної косметики легкий наліт незадоволення, який сильнішою половиною сприймався ще й як романтичний смуток і спонукав до подвигу-даму втішити! Ірця робила на всі боки позірні відфутболювальні жести і впивалася втіхою «постійно бажаної». Найстійкішою і найулюбленішою фігу¬рою в геометрії Ірчиного життя завжди був любовний трикут¬ник. Напівнедоведений. На такі трикутники Ірця завжди мала щастя, бо один кут у них стабільно залишався тупим. Бізнес в Ірці на даний час був торговельний, на кілька власних то¬чок, орендованих у найвигідніших місцях на місцевому рин¬ку, за які вона не сплачувала ні податків, ні орендної плати, не кажучи вже про чималу неофіційну таксу на їх «забиття». Все це їй забезпечував черговий коханець - директор ринку. Ірця справді вміла жити і, щоб не мати ще якоїсь мороки до постійно муляючого мозок «мало!», одразу й чистосердечно шлюбному чоловікові в ліжку заявила:
- Кажуть, що я сплю з директором ринку. - Ги-ги, з тим пузатим пердуном Оверковичем? - Що - ги-ги? З Оверковичем, з Оверковичем! Граюся, як сива зозуля. - Хто каже? -Хто каже, той каже! Пар-р-разити... - Ну, й чому ти переживаєш? Воно тобі треба? Хай собі говорять, - ще бажаніше пригортав її чоловік. - Тому й кажу, щоб від мене першої, а не від них почув. І мозок не парив. Ти ж у мене песиміст «по жизні»? - Ну і що? - Як «що»? Всі чоловіки песимісти стверджують, що всі жінки повії. - Х-хе, а оптимісти, значить, ні? - А оптимісти на це лише й сподіваються. Далі буде...
Придбав в Франківську біля переговорного і прочитав "Музейну бабу" ( 36 гр). Хочу поділитись своїми враженнями і почути від інших. Ну, по-перше багато персонажів впізнаються, особливо сподобалось - Червоні труси ( Котів М.А.), виписано класно, правдиво. Безконик - можливо Попович, але той ще живе. По-друге - шок від персонажу Підколотна, якщо це хоч трохи правда, а воно на неї скидається, то ....... Автору мій респект, роман сприяє вичавлюванню нами з нас рабів і взагалі хотілося б мати побільше МІСЦЕВОЇ інформації і в книгах, і в ЗМІ, написаної так.
Складається враження, що тут на сайті затіяли якусь розбірку окремі люди. Щось собі знають, кліпають-перекліпують. Якась не зовсім зрозуміла "літературка" надрукована. Чи то я на Батьківщині не був, чи замолодий (застарий?), а чи то "еліти" бавляться. Хоча дещо і я розумію і читати прикольно. Пані в червоних трусах, по-моєму і я впізнав. Сам труси (тобто червоні) в дитинстві бачив, ги. До речі про ком. послуги в Надвірні: справді трошки людей мають. В Києві за холодну воду плачу 1,5 грн/м.куб, а за теплу вже близько 7 грн/м.куб
У даному випадку редагує,але у душі ридає.Причина у тому,що висвітленням міських проблем,більш займається Надвірнянська правда,а Z риданням навколо міських проблем.Тому у коментарях є і *редакція* та *ридакція*.Слідкуй за змістом.Хоч по суті,це не твір,де сильно слідкуєш за граматичними помилками.Користь буде від того,коли до кожного дійде,а що вони хочуть від мене.Подумавши??? Він сприйме критику та зробить правильні висновки.Але це не для цієї керівної еліти,в т.ч партійної депутатської.Для цього потрібна сильна сила волі,та у першу чергу-СОВІСТЬ
