Руїна "Промислу"При в’їзді в Битків на подвір’ї добротної недобудованої хати височіє декоративна нафтова вишка. Цей знак сповіщає, що у селищі живуть чимало нафтовиків. Поля, будинки, битківські газдині, що пораються на подвір”ях, і... ніяких бараків. Проте селяни кажуть, аби побачити як живуть нафтовики, треба їхати на „Промисел”. Саме так називається місце за три кілометри від Биткова, де у позаминулому столітті польські та американські компанії спорудили ціле містечко із житловими та господарськими приміщеннями, костелом та лікарнею. За радянських часів тут теж усе процвітало. А люди, що мешкали на „Промислі”, називали битківчан селюхами.

Сьогодні "Промисел" починається із невеличкої сірої будівлі із перекошеним дахом, купою замерзлих нечистот усередині. Далі ще страшніше: довгі давно небілені будинки із вибитими вікнами, дерев”яними ганками, де сушиться білизна та бігають діти.

Доробилась Катерина до життя в бараціВузенька стежка веде угору. Пронизливий вітер так піддуває зусебіч, що пропадає будь-яке бажання продовжити подорож. На горі ще два бараки. Жвава бабця у спортивних штанах та синій картатій хустині запрошує до хати. „Тільки обережніше, не впадіть, бо на ганку дошки давно прогнили. От я і поклала сякий-такий настил, що ноги не поламати”,--метушиться битківчанка Катерина Велька, яка мешкає у бараці понад тридцять років.

Невеличка кухонька і кімнатка площею 16 квадратних метрів—ось і вся віддяка за багаторічну працю. Із матір’ю тут живе син Микола. За стіною, у такій же кімнаті туляться дочка із зятем та трьома онуками.

„Восени протікає дах, взимку собачий холод, отож діти й хворіють. Хотіли, було електрообігрівач купити, так тут такі перебої з енергією, що он в матері від цього нещодавно холодильник згорів",--емоційно розповідає Василь Томуняк, зять пані Катерини. До речі ветеран-афганець. Окрім постійних простуд, онуки Велької скаржаться на щитовидку та печінкові хвороби.

У маленькій кухоньці потріскані стіни, в кутку -- стара грубка навколо меблі радянської епохи з облупленою фарбою. У наступну кімнату господиня не запрошує. Хоча вона й застелила вікна старими покривалами, там завиває вітер, краще ж он біля грубки погрітися.

„Я 30 років пропрацювала у нафтогазовидобувному управлінні „Надвірнанафтогаз”,--витирає сльози фартушком пані Велька,--і ось дожилася”. Людей із двох сусідніх бараків рік тому як відселили у великі добротні квартири, побудовані за кошти управління у Надвірній. Але жінці сказали, що її барак неаварійний, живе вона в цілком нормальних умовах, тому немає ніякої потреби її відселяти. Звісно при цьому всі ввічливо обіцяли дати належну квартиру, щоправда, коли це буде, забули сказати.

Після того, як битківчанка почала добиватися законних прав на отримання квартири, чиновники дописали, що вона має не 16, а 32,2 квадратних метри житла. Тепер бабці при 450 гривнях пенсії доведеться 250 заплатити за газ та електроенергію. Та платити пані Велька не збирається, говорить, що піде судитися.

А ще родина баби Катерини забула навіть, що таке нормальний туатлет. За кілька метрів від бараку видно химерну дерев”яну коробку над урвищем. „Оце наш „віходок” (туалет),--показує битківчанка. --Щоб вітри не знесли його з гори, то ми прив”язали його до дерева. Та все одно щоразу, як сюди заходиш, стає страшно. Той, хто боїться, шукає найближче дерево.

Юстинині бідиУ значно гірших умовах живе із 1982 року Юстина Маским”юк, колишній фармацевт, а нині інвалід першої групи. Людей з її бараку також давно повідселювали. Жінка залишилася у жахливій руїні з розбитими вікнами, купою сміття, величезними дірами у стінах та прогнилою долівкою. „Барак знаходиться у видолинку,--говорить пані Юстина,--тому, коли наша річка розливається, вся вода йде просто мені в хату. Мені ж важко ходити, тому одного разу можу й втопитися”.

Жінка скаржиться, що навіть доброї їжі на „Промислі” купити годі. В один магазин привозять сякі-такі продукти. Щоб купити щось краще, треба їхати за три кілометри в селище, або в райцентр.

Самотню колишню аптекарку постійно відвідують друзі та знайомі. Якби не вони, то, хтозна, чи дожила би пані Юстина донині. „Колись поляки і американці платили битківчанам, на чиїх обістях вони знайшли нафту такі гроші, що вони могли щодень їздити на фіакрі в Надвірну обідати. А ми все життя віддали роботі на свердловинах та з людьми, що нафту й газ видобували, і в результаті стали нікому не потрібними. Хіба ми винні в тому, що тут народилися й живемо”,--витираючи сльози каже Максим”ючка.

Школа на семи вітрахНа великому пагорбі поряд з бараками розмістилося кілька корпусів школи. Нагору ведуть оббиті бетонні сходи, місток через річку директор та вчителі постійно ремонтують самі, щоб, не доведи Господи, діти не попадали в урвище.

"150 дітей навчаються в кількох корпусах, один із них -- стара польська електростанція, другий -- будинок польського священика, у костелі розміщується спортивний зал,--розповідає Валентина Андріївна Чіх, вчитель хімії. --Класи опалюються грубками, в одному корпусі є власна котельня, а у спортзалі цього річ взагалі ще не топили. У класах меблі та дошки в класах часів 1970-их. Про сучасну техніку тут і не чули. Є кілька ну дуже стареньких комп’ютерів БК-11. Один новий подарував голова райдержадміністрації, але це мізер на 150 учнів.

"На будівництво нової школи НГВУ "Надвірнанафтогаз виділило 300 тисяч,--каже Андрій Крицький, молодий селищний голова. --За цю суму підрядники навіть не хочуть в Битків кран вивозити".

Нічиї хатиУ такому багатому на газ та нафту селищі люди би повинні жити заможно,--з гіркотою продовжує пан Крицький, а ви самі бачите що і як. Фінансування у нас недостатнє, селище дотаційне. Обласні можновладці кажуть, що нехай соціально-економічним розвитком Биткова НГВУ займається. Адже ВАТ "Укрнафта" має Державні акти на володіння 56 гектарами битківських родовищ. У селищі зараз є близько 100 діючих свердловин. Проте за землю у селищний бюджет надходить щорічно тільки 30-40 тисяч гривень".

Селищний голова каже, що всі проблеми болять йому як рани, але ж не може він людей з бараків до себе додому забрати. Місця для будівництва у Биткові практично немає, як немає генерального плану забудови селища. Це питання залишається актуальним ще з 1971 року. В 1992 Битківська селищна рада уклала договір з львівськм "Міськпроектом" на розробку цієї документації, але роботи через якісь негаразди були припинені. Плану немає й досі.

Тому майже 600 будівель тут зведені незаконно. Битківчани не мають свідоцтв про право власності на свої будинки. Отож в будь-який момент люди можуть їх позбутися, хоча прямої та категоричної заборони житлового будівництва та вказівки про знесення самовільно збудованих прмиімщень не було. Тепер люди не можуть ці будинки ані продати, ані подарувати, ані дати в спадщину, не можуть отримати субсидій. Ось і живуть люди як заручники того багатства, яким так щедро обдарував Господь їхню землю. Їм від того багатства тільки біди.

Мирон Леміш, вільний журналіст