Привіт з України!

Добрий день, моя наймиліша, найжаданніша на цім світі, люба Мамочко! Довго думала і наважилась написати Тобі своє наболіле, відчайдушне послання. Уявляю в цю хвилину здивування на твоєму милому, вічно заклопотаному обличчі: чому лист, коли Ти кожної неділі дзвониш до мене із тепер уже свого Риму і майже десять хвилин розмовляєш… Та й не переписувалися ми ніколи. Все так, Матусю, але як тільки по мобільному я починаю про себе, Ти одразу перебиваєш мене питаннями про сусідів, знайомих. Хто в селі помер, хто народився і як було на христинах. Тебе дуже цікавить, хто одружився, які страви подавали і яка музика грала на весіллі, що співають і якої танцюють. Тебе непокоїть, скільки тепер треба подарунків молодому і його родині, Ти переймаєшся, як там худоба у бабусі і сусідів… Під кінець розмови, як завжди, Ти питаєш, чи є ще в мене гроші і чи не закінчилась в домі передана запашна італійська кава…

Так пролітають шістсот довгоочікуваних мною секунд і я не встигаю сказати Тобі про найголовніше, найважливіше, найболючіше для нас обох — як крається і моє серденько, як і я свічечкою згораю без Тебе, моя рідна, моя найдорожча Матусю.

Минуло вже шість років, як Ти на чужині, а я вечорами зі сльозами на очах перебираю в пам’яті закарбовані моменти і окремі штрихи із нашого, так радісно прожитого життя з тобою. Їх чомусь не багато.

Пригадую Святий Вечір, як бабуся, стоячи на порозі кімнати, кидала волоські горіхи до стелі, а я, ще зовсім маленька, зі своїми старшими двоюрідними сестричками ввихалась по підлозі, збираючи їх. Сестри були вправніші і нахапували тих різдвяних горіхів більше, а я, чи то від безсилля, а чи від заздрості, заливалася плачем, і ви всі сміялися з мене. Потім бабуся повторювала це дійство, а Ти мені допомагала і в мене з’являлось багато-пребагато горіхів і тоді знову веселий заливний сміх лунав по кімнаті.

А ще я любила дивитись, як ти легко й швидко висаджувала квіти під нашим вікном. Твої руки були такі проворні, що ти могла засіяти ними цілий лан! Ти вміло вибирала таке насіння, з якого виростали пишні, красиві, різнокольорові барви. Це був коштовний, захоплюючий килим, який тішив око кожного, хто проходив повз наш дім. Ти так і не встигла навчити мене цій майстерності і я часто думаю, а чи любить твоя синьйора квіти так, як любила їх я!?

А чи пам’ятаєш Ти, Мамочко, як я тихенько від Тебе хотіла вкоротити своє волосся? Це було в четвертому класі, а я мріяла якнайшвидше стати дорослою і запевняла себе, що косички носять лишень маленькі дівчатка. Щоб не засмучувати Тебе, я вибрала час, коли була впевнена, що Ти на городі. І як тільки підійшла до дзеркала і взялась за ножиці, то на порозі з’явилася Ти. Боячись твого гніву, я закам’яніла, а Ти підійшла до мене, погладила по голівці і сказала:

—  Доню, коса — гордість дівоча. Ану, як без неї на випускний бал підеш, або до шлюбу?

От я вже в одинадцятому класі. Всі дівчата носять модельні стрижки, завивають фенами та бігудями коротке волосся, а я єдина маю косу, бо дуже хочу, щоб Ти, як в дитинстві, ще хоч раз заплела в коси ті великі білосніжні бантики і тоді щасливішої від мене дівчини не буде в цілому світі!

Все це я пам’ятаю, Мамо, але не маю сміливості розповісти Тобі, бо якісь ми ніби чужі за ці останні шість років Твого життя в Італії. Я вже зовсім доросла і добре розумію, що роки змінили і Тебе, і мене… Ні, ні, Ти дуже добра до мене, але це добро якесь інше…

Півтора року тому Ти отримала легалізацію і приїхала у відпустку на Україну. Боже, як чекала я цього дня, коли відчиняться двері нашої, порожньої без Тебе, хати і на поріг ступить моя довгождана, моя мила, люба, моя найкраща в світі Матуся! Я в своїй уяві малювала дні, години, навіть хвилини нашого побачення! Я так багато мала розповісти Тобі, Ти ж завжди мене розуміла, як ніхто інший, Ти була моєю найкращою, найвірнішою подружкою, якій можна було довірити найпотаємніше.

Але, на жаль, двері нашого дому не закривались до останньої хвилини Твого від’їзду. Спочатку було Різдво і всі хотіли прийти до нас в гості, щоб побачити Тебе. Знайомі та друзі колядували під вікном, а потім сідали за стіл і частувались. Подружки забігали на п’ять хвилин, а через кожних півгодини телефонували до своїх рідних, що затримуються, бо з Італії приїхала ТИ. Родини твоїх нових знайомих по заробітках приїжджали до нас, щоб передати своїм близьким ліки, листи чи фотографії. Ти, як привітна господиня, пригощала їх червоним Амаретто з шоколадом, а вони, засидівшись за розмовами, намагались віддячитись і запрошували Тебе в бар на каву і я не розуміла, чому Ти приймала ці запрошення, адже у нас в домі завжди було достатньо кави!

Люба моя Мамо! Не так уже далеко довгоочікуваний дітьми празник святого Миколая. Всі в цю ніч загадують бажання, і надіються, що вони збудуться. І хоч Миколай вже шостий рік забув за мене і не кладе ніяких подарунків під подушку, я все одно вірю і так як Ти мене вчила в дитинстві молюся і прошу його: