Олімпійські літні ігри-2008 у Пекіні вже не за горами. і щоб потрапити на них, серед спортсменів йде тепер вперта боротьба за здобуття ліцензій. Від нашої області одним з перших її отримав срібний призер Афінської Олімпіади заслужений майстер спорту 24-річний дзюдоїст з Надвірни Роман Гонтюк. Шлях до цього був непростим, бо задля набуття певного європейського рейтингу довелося пройти крізь сито багатьох міжнародних змагань.

— Яких, пане Романе, і скільки це зайняло часу?

— З багатьох відбірних олімпійських турнірів беруться до уваги і сумуються чотири найкращі показники. Наприклад, щоб поїхати до Афін, у Будапешті та в Грузії посідав другі місця, а в Москві та в Польщі — треті. Однак тепер було важче. Перемога в Баку відкривала переді мною великі перспективи, проте в Голландії — лише п’ята сходинка, в Парижі, де на татамі за день провів аж сім поєдинків, — теж п’ята. А в результаті — слизька шоста рейтингова позиція, яка на завершальному етапі не повинна перевищувати дев’ятої. Все на свої місця розставив австрійський турнір: на ньому став чемпіоном і, набравши 152 очки, здобув другу європейську рейтингову сходинку. Боротьба за це тривала понад рік.

— Щоб перевести розмову в інше річище, завершимо медальну тему. Звідки привозили нагороди?

— У 17 років сенсаційно в Краматорську виграв дорослий чемпіонат України (ходили чутки, що підробив вікові документи). Через рік, у 2001-му, теж сенсаційно в Будапешті виборов «золото» на першості Європи і виконав норматив майстра спорту міжнародного класу. 2002 року в Роттердамі ще раз став чемпіоном контитенту. Того ж року на чемпіонаті світу в Кореї завоював «срібло», програвши у виграшній ситуації бразильцеві за дві секунди до кінця поєдинку. Таке розслаблення стало надалі для мене певним уроком, щоб боротися від першої до останньої секунди. 2003-й — бронзовий призер у Москві на Всесвітній студентській універсіаді. Про срібну медаль Афінської Олімпіади і як вона здобувалася, писалося вже чимало. Важливим був 2005 рік, коли в Каїрі на чемпіонаті світу, виборовши «бронзу», я довів, що успіх на Олімпіаді — це не випадковість, а закономірність. 2006-й — перемога в Кубку світу у вазі 90 кг.

— Немалий у Вас послужний спортивний список. А з чого починали?

— До спорту тягнувся змалку. Відвідував секції з футболу, плавання, а в дев’ять років батько мало не силою примусив займатися дзюдо. Добре, кажу, тренуватимусь для себе, тільки відчепіться. А він ветеринарний фельдшер і хотів, щоб я опанував цю професію. Зрештою, теж не заперечував, причому часто з батьком ходив на різні виклики і уважно придивлявся до його ветеринарних операцій. А злам у майбутньому виборі стався, коли в Івано-Франківську переміг на змаганнях пам’яті Степана Бандери. Приїхавши додому, повідомив, що цю перемогу присвячую батькові і матері. Оскільки всі раділи, я подумав, що дзюдо, мабуть, моє покликання, моя спортивна кар’єра.

— Так і сталося. Позаду багато успішних виступів, а от перемога для Вас — як самоціль чи тут, скажімо, є ще щось й інше?

— Помилково спрямовувати думки тільки на перемогу. За п’ять хвилин боротьби, попри фізичні зусилля, треба її до того ж тактично добре вибудувати: приміром, зробити правильний захват чи здійснити несподівану ефективну дію, тобто обдурити суперника. Додавши до цього характер і силу волі — тоді й можна добитися позитивного результату. Пригадую недавній поєдинок з азербайджанцем. Основний час — нічия, в додатковий — ні він не може мене кинути на килим, ні я його. За останні 11 секунд десятої хвилини застосовую прийом і виходжу до фіналу. Завжди варто бути терплячим і... атакувати. А потім настає щаслива мить у твоєму житті: п’єдестал, лунає Державний гимн України, душу проймає гордість за неї. Незважаючи на те, що після жорстокої боротьби ти весь подряпаний, пальці, руки болять, губи в крові...

— Намагаючись здобути перемогу, кому хочете щось довести?

— Людина в житті завжди намагається щось довести — собі чи комусь. Я в цьому разі — насамперед собі. Коли відчуваєш, що за тебе вболівають багато людей, родина, спонсори, — боротися значно легше, дієш впевненіше.

— Впевнено почувалися і в Афінах?

— Не без цього, звичайно. Хоча тут своя історія. Перед поїздкою на Олімпіаду мій тренер Євген Боднарук просив насамперед продемонструвати гідну боротьбу, виходити на кожну зустріч як на останню. Олімпіада — найзаповітніша мрія кожного спортсмена, і коли вперше на неї потрапляєш, заявляти, мовляв, ти щось там вагоме зробиш, принаймні безглуздо. Навпаки — думаєш, тихо сидиш і вичікуєш... Отож завдяки витримці я свого добився. У півфіналі в поєдинку з поляком в останні п’ять секунд здобув чисту перемогу. Це шокувало не лише Україну, а й спортивний світ. Підходять борці з різних країн, дещо розгублено вітають, щось бажають. Великий спорт до певної міри прогнозований, а я так несподівано прорвався до еліти...

— Ви згадали тренера Євгена Боднарука. Що значить він у Вашому житті?..

— Через брак коштів багато тренерів не їздять зі спортсменами на великі змагання.

— До такої проблеми у нас свій підхід. Євген Миколайович — людина емоційна, за все дуже переживає, а звідси можливі й наслідки. Наведу приклад. На одних з Олімпійських ігор японці дуже хотіли перемогти росіянина, ретельно готувалися. Під час цього поєдинку тренер дуже хвилювався, а коли японець все-таки програв, його серце не витримало. Не дай Боже для когось такої трагедії... Власне спортсмен протягом поєдинку так не переживає, як та людина, котра спостерігає збоку. Тренер мені каже, що якщо він буде поруч, то я розраховуватиму на нього, а не на себе. Повірте, такі випадки траплялися, і я програвав.

— Як в афінському олімпійському фіналі?..

— Якраз тоді мені потрібен був тренер. Після перемоги у півфіналі над поляком я розслабився: як-не-як сенсація, друге місце забезпечене. Певна річ, завчасно радів, а через 15-20 хвилин фінальна зустріч. А будь поряд Євген Миколайович — психологічно налаштував би мене, щось порадив, нехай би й накричав, і то було б легше. Всі поєдинки провів по-бійцівськи, а фінал — відверто провалив. Тому думаю, що на XXIX Пекінську Олімпіаду поїду з тренером і ми там постараємося завоювати золоту нагороду.

— А з якою ваговою категорією туди поїдете — до 81 кілограма чи 90? На останньому переможному Кубкові світу Ви виступили у вазі 90.

— Моя нормальна вага — 85 кілограмів. Непросто, звичайно, зганяти до 81-го, бо через два-три дні проходить суперкомпенсація. Тому замість нормального харчування доводиться їсти часто, потрохи і постійно контролювати свою вагу. А в якій категорії краще виступати? У 90-кілограмовій зоні не вистачає фізичної сили, зате виграю у швидкості рухів і в швидкості думки. Однак ризикувати не станемо. На Олімпіаді змагатимемося у ваговій категорії до 81 кг.

— Наостанок трохи відійдемо від змагань і боротьби. Наскільки змінилося Ваше життя після Олімпійських ігор?

— Спочатку замучили телефонні дзвінки, журналісти. Місяців два-три не мав спокою, не міг спати. Одні і ті ж питання: скільки заробляєш, скільки отримуєш, чи маєш дівчину? Я інколи просто втікав, щоб нікого не бачити і нікого не чути. Звісно, непублічній людині важко, хоча тепер уже до всього звик і за словом до кишені не лізу. Зміни сталися і в матеріальному житті: отримав винагороду за олімпійське «срібло», квартиру в Надвірні, допомогла щомісячна річна президентська стипендія, купив авто.

— Справді, матеріальні стимули — це багато значить. Окрім цього, людина всмоктує ще й духовне життя. Що вас цікавило під час перебування в багатьох країнах світу?

— Особливо архітектура. Дехто лежить у готелі і тільки думає, як боротися і як перемогти. Щоб не перегоріти і не «відборотися» в номері, я броджу вулицями міст, спостерігаю, фотографуюся, набираюся позитивних емоцій. Цілий день гуляю, втомлений приходжу, притуляюся головою до подушки і засинаю. Дуже подобається Париж, на останніх рейтингових змаганнях полюбив Відень, в якому ніколи не бував. Старовинна архітектура міста просто вразила. Хочеться побувати у США і Японії.

— Напевно, багато хто з нинішніх підлітків хотів би досягнути Ваших спортивних результатів. Що можете їм порадити?

— Не всі стають чемпіонами, але всі зобов’язані бути нормальними здоровими людьми. На жаль, сьогодні вулиця, алкоголь, наркотики гублять молодь. Куди не глянеш, — хлопці з пляшками пива, дурні балачки, матюки. Я колись вранці бігав, тренувався, постійно працював над собою. Раджу всім так робити.