За час «до і після Кучми» політична еліта країни привчила громадян до кількох незаперечних фактів. По-перше, до того, що літо завжди буває особливо гарячим не тієльки в сенсі природної температури, а й із погляду розпалу політичної боротьби. По-друге, до того, що три найтепліших місяці знаменуються черговими політичними потрясіннями (2006-го — створенням антикризової коаліції та «Універсалом», 2007-го — початком дострокових парламентських виборів, 2008-го — невдалою спробою відправити у відставку уряд Юлії Тимошенко).

 Такою є загалом досить спрощена оцінка того, що відбувається в українському політичному просторі. Проте треба визнати: час, що минув із моменту формування чинної демократичної коаліції, не лише серйозно змінив загальний розклад сил, а й переформатував шанси головних політичних суб’єктів — комусь додавши балів, у когось віднявши.

До перших, безумовно, варто віднести Юлію Тимошенко, Володимира Литвина, Ріната Ахметова, Віктора Балогу. Для них час, починаючи з грудня 2007 року, коли демкоаліція нарешті набула юридичного статусу, минув по-різному, проте за підсумками політичного сезону, який добігає кінця, кожен із них на свій лад активно готується до нових осінніх баталій.

Юлія Тимошенко стала лише другим українським політиком (після Віктора Януковича), який зумів двічі ввійти в прем’єрську ріку. Причому зробила вона це, на протилежність своєму попередникові, подолавши значно більший опір і з боку Ради, і президента. Головний висновок щодо другого прем’єрства Тимошенко можна зробити вже зараз. Ідефікс Юлії Володимирівни — зробити марш-кидок на Ost, інакше кажучи, здійснити «український прорив» на південний схід України — нарешті набула чітких обрисів. Ключовим плацдармом, із якого Тимошенко намагатиметься далі розвивати наступ у біло-синю вотчину, будуть виплати т. зв. Юлиної тисячі. Хоча терміну закінчення компенсаційних виплат вкладникам Ощадбанку вам не назве жоден економіст, навіть тимчасове призупинення процесу виплат через зрив ухвалення змін до бюджету прем’єр спробує обіграти собі в плюс.

Завершальним акордом загалом вдалого для себе сезону Тимошенко може вважати провалену спробу відправити її Кабмін у дострокову відставку. При цьому в день розгляду питання довіри уряду у Верховній Раді за загальним настроєм опонентів прем’єра вже зранку було зрозуміло, що причин побоюватися «кидка» з боку значної частини фракції «НУ—НС» Тимошенко не варто. Хоч як дивно, але навіть з огляду на її політичну вагу ЮВТ доводить, що зберігає ресурси для додаткового прогресу. Як висловився про неї недавно відомий російський політолог Сергій Марков, у прем’єра немає тактики, вона — супертактик, «тому в Тимошенко сьогодні електорат може бути 5%, а завтра — всі 50».

Володимир Литвин поки що так і не реалізував своє переможне гасло зразка вересня 2007 року «Країні потрібен Литвин». Водночас зумів довести свою потрібність та незамінність головним протиборчим таборам. Блок Володимира Михайловича як мінний есмінець маневрує між трьома авіаносцями, які носять відповідно імена Президента, Прем’єра та лідера опозиції. Не пришвартовуючись надов-
го до жодної з них, Литвин, утім, зумів наростити особистий ресурс і популярність, про що регулярно повідомляють усі соціологічні компанії.

За кулуарною інформацією, яку регулярно «зливають» ЗМІ з припискою «як повідомило джерело в Блоці Литвина», Володимир Михайлович здійснює постійні вояжі північніше хутора Михайлівського, де веде плідні переговори стосовно власної підтримки на президентській кампанії. Так це чи ні, але очевидною є спроба підігріти політичні амбіції Литвина, що ініціюється як зовнішніми контр-
агентами, так і власним оточенням. Причина цього проста: у Литвині вбачають можливу заміну і Ющенку, і Януковичу проти Тимошенко, яка набирає крейсерську швидкість. Проте роль «кандидата влади» Литвину все-таки навряд чи довірять.

І завадити цьому може ще один щасливчик політичного сезону — Рінат Ахметов. «Тихий Дон», особистий вплив якого порівнянний із впливом перших осіб країни (судячи навіть із факту, що на четверту посаду в країні — секретаря РНБО — Рінат Леонідович без проблем улаштував свою людину Раїсу Богатирьову, при цьому вона стала альтернативою іншій не сторонній йому людині Борису Колесникову), ще не закінчив розкладати свій пасьянс. Проте місце «кандидата від Ріната» ні Володимиру Литвину, ні Віктору Януковичу, з огляду на все, не світить.

Поки Ахметов не закінчив президентського кастингу, за кількістю балів конкурентів випереджає претендент Віктор Андрійович Ющенко. Якщо він виявиться достатньо спритним, то може сподіватися, що остаточний вибір припаде на нього. Щоправда, аби здобути реальні шанси, під претендента доведеться зачистити політичне поле та змінити правила гри. Точно як у футболі, коли потрібно з командою з райцентру виграти Лігу чемпіонів УЄФА.

В опублікованому недавно інтерв’ю видного регіонала Анатолія Толстоухова сценарій усунення Віктора Януковича на користь чинного Президента прозвучав цілком реалістично. Для цього Банковій усього лише пропонується зіграти у гру «ввечері — широка коаліція, вранці — Ющенко єдиний кандидат». Що ж до збільшення шансів претендента, найліпшим сценарієм на сьогодні передбачається внесення змін до Конституції з обранням глави держави у Верховній Раді. І хоча остаточного рішення поки немає, робота в обох напрямах успішно ведеться.

Віктор Балога за час із грудня 2007 року домігся неформального статусу віце-президента. А як інакше оцінювати те, що він у щоденному режимі дає вказівки уряду і Верховній Раді, самостійно викликає на килим губернаторів і зміг сформувати нехай і невелику, але згуртовану власну групу у ВР? При цьому слід розуміти, що партія «Єдиний центр» створюється під потреби Віктора Івановича, але ніяк не Віктора Андрійовича. Цілком можливе її реальне призначення — допомогти Балозі зберегтися у великій грі у разі виходу з неї Ющенка.

Нарешті, група тих, чиї позиції за підсумками сезону, що минає, ослабли, включає насамперед двох Вікторів — Ющенко та Януковича. Хоч і складається враження, буцімто значущість українського президента зросла, насправді його вплив навіть менший, ніж за часів антикризової коаліції. Хоча окремі недруги президента і продовжують наполягати на тому, що в парі Ющенко — Балога реальним ляльководом є таки гарант, котрий лише прикидається бджолярем та любителем трипільської культурної спадщини. Проте усі слабкості Ющенка в площині зовнішньополітичній не приховати жодними декораціями. І тут президент явно сплохував і порівняно з собою трирічної давнини, і з Тимошенко, і з Литвином.

Особливо виразно це було видно з результатів спецоперації «бухарестський саміт НАТО». Головною проблемою Ющенка була навіть не мобілізація зовнішньополітичного чинника, а невміння розрулити внутрішню ситуацію. Ющенко реально не контролював процес у країні, як це по-диктаторському вмів Кучма, і розгубив моральний ресурс, щоб зробити це по-демократичному. Окрім того, Ющенко неодноразово робив усе можливе для розвалу демкоаліції, що особливо проявилось у випадку з поданням «альтернативного» проекту бюджету. І це при тому, що Конституція взагалі не дає йому такого права. Метою цього кроку було торпедування коаліції, зрив бюджету і відставка уряду.

Водночас Віктор Янукович виявив свої реальні можливості тоді, коли давав гарантії представникам коаліції, що фракція Партії регіонів підтримає проект Конституції, який перетворить Україну на суто парламентську республіку. Пізніше, як відомо, Янукович відкликав свої гарантії, пославшись на те, що частина фракції, підконтрольна Ахметову, на це не піде. Справжній лідер партії, яким Януковича звикли бачити сторонні, такого дозволити собі, звісно, не міг би.

Такими є радісні для когось і безрадісні підсумки політичного сезону-2008, який добігає кінця. Наступні підсумки за традицією варто підбивати наступного літа Такою є загалом досить спрощена оцінка того, що відбувається в українському політичному просторі. Проте треба визнати: час, що минув із моменту формування чинної демократичної коаліції, не лише серйозно змінив загальний розклад сил, а й переформатував шанси головних політичних суб’єктів — комусь додавши балів, у когось віднявши.

До перших, безумовно, варто віднести Юлію Тимошенко, Володимира Литвина, Ріната Ахметова, Віктора Балогу. Для них час, починаючи з грудня 2007 року, коли демкоаліція нарешті набула юридичного статусу, минув по-різному, проте за підсумками політичного сезону, який добігає кінця, кожен із них на свій лад активно готується до нових осінніх баталій.

Юлія Тимошенко стала лише другим українським політиком (після Віктора Януковича), який зумів двічі ввійти в прем’єрську ріку. Причому зробила вона це, на протилежність своєму попередникові, подолавши значно більший опір і з боку Ради, і президента. Головний висновок щодо другого прем’єрства Тимошенко можна зробити вже зараз. Ідефікс Юлії Володимирівни — зробити марш-кидок на Ost, інакше кажучи, здійснити «український прорив» на південний схід України — нарешті набула чітких обрисів. Ключовим плацдармом, із якого Тимошенко намагатиметься далі розвивати наступ у біло-синю вотчину, будуть виплати т. зв. Юлиної тисячі. Хоча терміну закінчення компенсаційних виплат вкладникам Ощадбанку вам не назве жоден економіст, навіть тимчасове призупинення процесу виплат через зрив ухвалення змін до бюджету прем’єр спробує обіграти собі в плюс.

Завершальним акордом загалом вдалого для себе сезону Тимошенко може вважати провалену спробу відправити її Кабмін у дострокову відставку. При цьому в день розгляду питання довіри уряду у Верховній Раді за загальним настроєм опонентів прем’єра вже зранку було зрозуміло, що причин побоюватися «кидка» з боку значної частини фракції «НУ—НС» Тимошенко не варто. Хоч як дивно, але навіть з огляду на її політичну вагу ЮВТ доводить, що зберігає ресурси для додаткового прогресу. Як висловився про неї недавно відомий російський політолог Сергій Марков, у прем’єра немає тактики, вона — супертактик, «тому в Тимошенко сьогодні електорат може бути 5%, а завтра — всі 50».

Володимир Литвин поки що так і не реалізував своє переможне гасло зразка вересня 2007 року «Країні потрібен Литвин». Водночас зумів довести свою потрібність та незамінність головним протиборчим таборам. Блок Володимира Михайловича як мінний есмінець маневрує між трьома авіаносцями, які носять відповідно імена Президента, Прем’єра та лідера опозиції. Не пришвартовуючись надов-го до жодної з них, Литвин, утім, зумів наростити особистий ресурс і популярність, про що регулярно повідомляють усі соціологічні компанії.

За кулуарною інформацією, яку регулярно «зливають» ЗМІ з припискою «як повідомило джерело в Блоці Литвина», Володимир Михайлович здійснює постійні вояжі північніше хутора Михайлівського, де веде плідні переговори стосовно власної підтримки на президентській кампанії. Так це чи ні, але очевидною є спроба підігріти політичні амбіції Литвина, що ініціюється як зовнішніми контр-
агентами, так і власним оточенням. Причина цього проста: у Литвині вбачають можливу заміну і Ющенку, і Януковичу проти Тимошенко, яка набирає крейсерську швидкість. Проте роль «кандидата влади» Литвину все-таки навряд чи довірять.

І завадити цьому може ще один щасливчик політичного сезону — Рінат Ахметов. «Тихий Дон», особистий вплив якого порівнянний із впливом перших осіб країни (судячи навіть із факту, що на четверту посаду в країні — секретаря РНБО — Рінат Леонідович без проблем улаштував свою людину Раїсу Богатирьову, при цьому вона стала альтернативою іншій не сторонній йому людині Борису Колесникову), ще не закінчив розкладати свій пасьянс. Проте місце «кандидата від Ріната» ні Володимиру Литвину, ні Віктору Януковичу, з огляду на все, не світить.

Поки Ахметов не закінчив президентського кастингу, за кількістю балів конкурентів випереджає претендент Віктор Андрійович Ющенко. Якщо він виявиться достатньо спритним, то може сподіватися, що остаточний вибір припаде на нього. Щоправда, аби здобути реальні шанси, під претендента доведеться зачистити політичне поле та змінити правила гри. Точно як у футболі, коли потрібно з командою з райцентру виграти Лігу чемпіонів УЄФА.

В опублікованому недавно інтерв’ю видного регіонала Анатолія Толстоухова сценарій усунення Віктора Януковича на користь чинного Президента прозвучав цілком реалістично. Для цього Банковій усього лише пропонується зіграти у гру «ввечері — широка коаліція, вранці — Ющенко єдиний кандидат». Що ж до збільшення шансів претендента, найліпшим сценарієм на сьогодні передбачається внесення змін до Конституції з обранням глави держави у Верховній Раді. І хоча остаточного рішення поки немає, робота в обох напрямах успішно ведеться.

Віктор Балога за час із грудня 2007 року домігся неформального статусу віце-президента. А як інакше оцінювати те, що він у щоденному режимі дає вказівки уряду і Верховній Раді, самостійно викликає на килим губернаторів і зміг сформувати нехай і невелику, але згуртовану власну групу у ВР? При цьому слід розуміти, що партія «Єдиний центр» створюється під потреби Віктора Івановича, але ніяк не Віктора Андрійовича. Цілком можливе її реальне призначення — допомогти Балозі зберегтися у великій грі у разі виходу з неї Ющенка.

Нарешті, група тих, чиї позиції за підсумками сезону, що минає, ослабли, включає насамперед двох Вікторів — Ющенко та Януковича. Хоч і складається враження, буцімто значущість українського президента зросла, насправді його вплив навіть менший, ніж за часів антикризової коаліції. Хоча окремі недруги президента і продовжують наполягати на тому, що в парі Ющенко — Балога реальним ляльководом є таки гарант, котрий лише прикидається бджолярем та любителем трипільської культурної спадщини. Проте усі слабкості Ющенка в площині зовнішньополітичній не приховати жодними декораціями. І тут президент явно сплохував і порівняно з собою трирічної давнини, і з Тимошенко, і з Литвином.

Особливо виразно це було видно з результатів спецоперації «бухарестський саміт НАТО». Головною проблемою Ющенка була навіть не мобілізація зовнішньополітичного чинника, а невміння розрулити внутрішню ситуацію. Ющенко реально не контролював процес у країні, як це по-диктаторському вмів Кучма, і розгубив моральний ресурс, щоб зробити це по-демократичному. Окрім того, Ющенко неодноразово робив усе можливе для розвалу демкоаліції, що особливо проявилось у випадку з поданням «альтернативного» проекту бюджету. І це при тому, що Конституція взагалі не дає йому такого права. Метою цього кроку було торпедування коаліції, зрив бюджету і відставка уряду.

Водночас Віктор Янукович виявив свої реальні можливості тоді, коли давав гарантії представникам коаліції, що фракція Партії регіонів підтримає проект Конституції, який перетворить Україну на суто парламентську республіку. Пізніше, як відомо, Янукович відкликав свої гарантії, пославшись на те, що частина фракції, підконтрольна Ахметову, на це не піде. Справжній лідер партії, яким Януковича звикли бачити сторонні, такого дозволити собі, звісно, не міг би.