Головна Наше місто НАДВІРНА Реєстрація

Вхід

Вітаю Вас Гість | RSSПонеділок, 26-06-17, 22:45:28
Меню сайту

Розділи новин
Наші новини [141]
Наша влада [166]
Наша культура [96]
Наше суспільство [177]
Наше здоров"я [11]
Наш спорт [68]
Наш туризм [15]

Головна » 2008 » Березень » 14 » НАШЕ МІСТО (історичний нарис)
НАШЕ МІСТО (історичний нарис)
21:53:12

Перша половина ХХ століття

Спокійне, розмірене життя надвірнянців перервала Перша світова війна. Серпень 1914 р. приніс містові ще одне лихо — велику пожежу, яка знищила понад 300 будинків. Згоріла, зокрема, старовинна церква, школа для дівчат та інші адміністративні будівлі. Замість відбудовувати рідне місто, надвірнянці повинні були йти на фронт. Усі чоловіки, які годилися до військової служби, були мобілізовані. Національно свідомі українці Надвірної створили громадський комітет, який мав провести серед населення агітацію, зібрати кошти для добровольців до легіону УСС. За кілька днів до Надвірної з'їхалося багато охочих воювати в лавах УСС. З Надвірної до легіону зарахували 19 чоловік, зокрема хорунжих М.Дем'янчука, О.Гринішака, В.Хоменка. Під час наступу російських військ наприкінці літа 1914 р. австрійська поліція розпочала арешти «підозрілих осіб», переважно москвофілів. Арештантів вивозили до концтаборів у Гмінді та Телергофі. У вересні 1914 р. Надвірну зайняли російські війська. Почалася нова смуга обшуків та арештів, але вже тих, хто підтримував австрійську владу. Закривалися культурно-освітні заклади, вилучали українські книжки тощо. Українське національне життя завмерло. Але навесні 1915 р. російські окупанти покинули місто. Однак обшуки та арешти продовжувалися. Нормалізувалося життя в Надвірній тільки наприкінці 1916 року, коли в Галичині остаточно закріпилися австрійські війська. Знову відкрилися школи та культурно-освітні заклади. Але це були останні подихи Австро-Угорської імперії, яка 1918 р. розпалася на ряд самостійних національних держав. Над Східною Галичиною нависла загроза польської окупації.

Відразу після проголошення у Львові Західно-Української Народної Республіки в листопаді 1918 р. у Надвірній була сформована українська адміністрація, а на міській ратуші замайорів синьо-жовтий прапор. Головою міської управи став Михайло Дунець (1876-1963). Шістнадцятого листопада був прийнятий закон «Про тимчасову адміністрацію областей ЗУНР», згідно з яким відповідальними виконавцями на місцях ставали повітові комісари. Їм надавалися широкі повноваження в адміністративній і фінансовій сферах. В Надвірній повітовим комісаром став адвокат Іван Саноцький. В місті було створено підрозділи жандармерії. За час відновлення української влади в місті ніхто не загинув, хоча польські шовіністи і намагалися організувати декілька антиукраїнських виступів. Жителі Надвірної воювали й у лавах Української Галицької Армії. Історія донесла нам імена поручника М.Николайчука, отамана Р.Біласа, готарів В.Розумовича, М.Гаврилюка та інших. Весною 1919 р. політична ситуація щораз погіршувалася. У зв'язку з наступом польської та румунської армії 4 травня у Надвірній відбулося велике повітове віче, на яке зібралося 500 чоловік. Було ухвалено резолюцію, в якій закликалося кинути всі сили на укріплення бойової готовності армії. 17-18 травня оголошено мобілізацію до українського війська. Однак, під натиском польських військ уряд ЗУНР 15 травня 1919 року залишив Станіслав і відійшов за Збруч, а 20-25 травня Надвірну окупувало ворожа армія. Окупаційний режим спрямував свій політичний курс на цілковиту уніфікацію українських земель із польським середовищем. Надвірна залишилася центром повіту, адміністрацію якого очолив староста. У 20-х роках цю посаду займав Северин Сікорський. Міська управа містилася в ратуші. Громадське самоврядування складалося з бурмістра, віце-бурмістра. Бурмістром був В.Булшевич. Досить важливу роботу виконував клуб радних. У Надвірній діяли повітовий суд, поліційна комендатура, каса державної скарбниці. На перших порах окупації керівництво Західною Україною здійснювала військова польська адміністрація. В цей час проходять жорстокі репресії проти патріотично настроєних українців. Їх масово звільняли з державної служби. Репресії продовжувалися всі 20-ті роки. Навесні 1930 р. до Надвірної прибули карні військові відділи. Членів міськради, українців за походженням, вивели на вулицю, і за несплату контрибуції (податку) призначили їм по 25 буків кожному. Проводилися обшуки, забиралися всі більш-менш цінні речі. 10 листопада 1933 р. старостство повідомило, що 10 грудня відбудуться вибори до міської ради. У Надвірній було створено український виборчий комітет для роз'яснювальної роботи серед надвірнянців та координації дій. І хоча українців було найбільше в Надвірній, місто поділили так, що вони мали більшість в одному з трьох виборчих округів. До головної виборчої комісії було призначено тільки одного малописьменного українця. Були проведені й інші дискримінаційні заходи. На виборах багатьох українців не допускали до виборчих дільниць. Тому в голосуванні взяла участь тільки половина українців. До міської ради обрали 7 поляків, 5 євреїв і тільки 4 українці. Такі дії польської адміністрації тільки розпалили жагу національного самоутвердження, невдоволення надвірнянців політикою польської влади набирало все чіткіших форм організованого спротиву. Першим одностайним його виявом став бойкот виборів до польського сейму. 17 вересня 1922 року у Надвірній відбулися збори української громади, які прийняли рішення, «щоби ніхто з українців до виборчої урни не станув». 3 червня 1922 р. з ініціативи львівського «Краєвого комітету допомоги голодній Україні» у Надвірній був створений повітовий комітет (очолив В.Банах). Щороку на міському цвинтарі відправлялися панахиди на могилах українських бійців, полеглих у польсько-українській війні. У січні 1933 р. в Надвірній був оголошений траур за страченими у Львові бойовиками УВО В.Біласом та Д.Данилишином, а 29 жовтня все населення міста вийшло на маніфестацію проти голодомору в Радянській Україні. Важливий внесок у громадське життя міста зробили політичні партії. Приблизно 20-25% населення міста перебувало під впливом Української соціалістичної радикальної партії. Основними її гаслами було проголошення республіки, соціалізація всіх засобів виробництва. Однак, в 20-30-х роках вплив УРСП зменшується через її виступи проти церкви та єпископа Г.Хомишина. Однією з найважливіших партій міста було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Представником від УНДО на Надвірнянщині був М.Николайчук. 8 грудня 1926 року відбувся повітовий з'їзд УНДО, на який прибули 90 делегатів. Вони обрали повітовий народний комітет. На закінчення з'їзду весь зал заспівав «Ще не вмерла Україна». Повітова УНДО гуртувала навколо себе інтелігенцію міста. Під його впливом перебували філія і читальня товариства «Просвіта», «Луг», «Союз українок», «Сільський господар», практично майже 50% жителів міста. 22 квітня 1928 року відбувся торговий повітовий з'їзд УНДО. На нього прибуло понад 300 делегатів. З доповідями виступили посли до польського сенату М.Галущинський, М.Черневський. Головою повітового комітету переобрано М.Николайчука. Велику роботу серед населення проводили заступник голови В.Банах і секретар М.Гринішак. Свій осередок мала в місті і Українська партія селянства. Однією з перших організацій націоналістичного спрямування в Надвірній став «Пласт». Надвірнянська організація була створена ще в 1913 році і налічувала близько 30 пластунів. Після війни «Пласт» відновив свою діяльність аж в 1929 році з ініціативи Д.Попадинця. Було створено курінь ім.Д.Галицького. Усі пластуни носили на шиї хустки блакитного кольору. Пластунів поділяли за віком на гуртки. Найчисельнішими були «Соколи». Із пластунами проводилися заняття з історії України, релігії, мандрівництва. У 1929 році Попадинця заарештували, проте організація не припинила своєї діяльності. У відповідь на польський терор у серпні 1920 року українські офіцери створили Українську Військову Організацію (УВО). Вона здійснювала акції «активного спротиву», індивідуальний терор проти польської окупаційної влади, напади на важливі адміністративні об'єкти. У 1924 році повітовий комітет УВО очолив М.Дем'янчук. На цей час припадає активізація діяльності організації. Членами повітового комітету були: Р.Колба, Р.Збудовський і Я.Скаліга. Всередині 20-х років в Надвірній було створено «Курінь смерті» УВО, завданням якого було здійснення каральних акцій проти польських шовіністів. Всередині 20-х років поліція посилила репресії проти УВО. У 1926 році УВО частково легалізувалося. Бойовики увійшли до організації «Луг». В 1927 році М.Дем'янчук переїхав до Львова. Втративши керівника, надвірнянський повітовий комітет ослаб. У 1930 році на основі УВО була створена Організація Українських Націоналістів (ОУН), На початку 30-х років ОУН створила повітову екзекутиву, яку очолив Ю.Дунець. Членами організації були здебільшого студенти і молодь, серед яких панувала атмосфера патріотизму та самопожертви. Організація підтримувала зв'язок з іншими відділами ОУН. В 1933 році біля Пньова поліція заарештувала групу з 12 націоналістів, які не були вихідцями з Надвірної. Повітова екзекутива провела ряд акцій, спрямованих проти польської окупаційної влади. Влітку 1930 року було спалено декілька фільварків, а також проведено «шкільну акція» проти полонізації. У 1934-1936 роках в повіті розпочалася хвиля арештів. У 1936 році був заарештований С.Дунець, який фотографував військові об'єкти. В 1936 році відбулися зміни в керівництві екзекутиви. Її очолили К.Бачинський та Р.Верес. Переломним у діяльності ОУН став 1937 рік. 7 червня за вказівкою повітової екзекутиви І.Грицюк застрелив у Пньові охоронця М.Джигіту, який свого часу допоміг заарештувати 12 членів ОУН. 21 жовтня 1937 року відбулося зібрання членів організації і було вирішено перейти до культурно-просвітницької роботи. Оунівці стали використовувати гасло «Як не мечем, то словом». В 1939 році члени Надвірнянського ОУН брали участь у збройній боротьбі на Закарпатті проти угорців. Це М. і В.Іроденки, М.Лелеман та І.Полатайко. Пізніше члени ОУН влилися в ряди УПА. З перших днів окупації всі підприємства влада повернула власникам — полякам. У 1930 році Надвірнянський нафтопереробний завод купив італієць Кварцо. Він модернізував обладнання, збільшив зарплату робітникам. Функціонувала в місті й невеличка фабрика «Бистриця», яка виготовляла вироби з дерева, і фабрика «Карпати», що випускала вироби з металу. Діяли в місті й приватні ремісничі майстерні. У 20-30-ті роки функціонували в Надвірній 6 млинів, 6 пекарень і молочарня. На початку 30-х років через високі податки економічний стан міста різко погіршився. З'явилося багато безробітних. Для захисту економічних інтересів надвірнянців 1 серпня 1929 року було створено товариство «Сільський господар». У 20-30-х роках в місті було близько 40 дрібних крамниць, власниками яких були переважно євреї. У другій половині 1939 року на західно-українські землі з «визвольною місією» прийшли радянські війська. З перших днів окупації почалися репресії та насаджування нового режиму. Уже в жовтні створили перше представництво радянської влади — тимчасову міську управу. Очолив її П.Щербак. Були ліквідовані всі українські партії, товариства і організації. Для формального утвердження нового режиму 22 жовтня 1939 року було проведено вибори до народних зборів Західної України. Органи «правопорядку» силоміць зганяли людей на виборчі дільниці. Депутатами стали вчителька Є.Туєшин і М.Терпеляк. Наприкінці січня 1939 року на підставі відповідного указу Президії Верховної Ради УРСР у складі Станіславської області було створено Надвірнянський район. Першим секретарем Надвірнянського РК КП(б)У став С.Саранга. Почала виходити районна газета «Сталінським шляхом». 5 лютого 1940 року Станіславський облвиконком видав постанову про створення Надвірнянської міської ради депутатів трудящих. Очолив раду Ю.Дем'янчук. У насадженні нового «порядку» особливою жорстокістю відзначалися органи НКВС. До тюрми щодня звозили неугодних новій владі людей. Провідні громадські діячі, уникаючи переслідувань, разом з родинами виїздили за кордон. А ті, що залишилися у Надвірній, згодом поплатилися за це життям. Серед них були: адвокат Валерій Банах (пропав безвісті в таборах), Михайло Дунець (пропав безвісті), Степан Дунець (загинув в 1941 р.), Богдан Липик (загинув в 1939 р.), Микола Николайчук (загинув в 1940 р.) та багато інших. У 1940-41 р.р. було репресовано багато поляків, деякі з них входили до підпільної організації «Таємний зв'язок». Радянська влада довго у Надвірній не протрималася. Напад Німеччини на СРСР змусив більшовиків у кінці червня покинути місто. Відступаючи, вони підірвали електростанцію, спалили нафтосховище та інші стратегічні об'єкти. Щоб не допустити безладдя після відступу Червоної Армії, ОУН організувало місцеве самоврядування, створило поліцію. На ратуші було вивішено синьо-жовтий прапор. 1 липня 1941 р. місто зайняли угорські війська. А в кінці липня місцеві жителі виявили п'ять могил закатованих НКВС людей, де були тіла й жінок і дітей. Всього знайдено 82 трупи. 3 серпня, незважаючи на заборону військової жандармерії, їх було перепоховано в присутності 20 тисяч людей з навколишніх сіл. Наприкінці серпня до Надвірної ввійшли німецькі війська. Було відновлено стару адміністративно-територіальну систему: ґміни, повіти, округи. На чолі повітової управи в 1941 році став староста О.Жук, а з 1942 року — К.Бачинський. З перших днів окупації місто опинилося під важким пресом гестапо. В жовтні 1941 року нацисти розстріляли більше 1000 чоловік: євреїв та українців. Поряд з гестапо, особливою жорстокістю відзначалися власівці. У місті вони поводилися як господарі, знущалися із місцевих жителів. У 1942 р. Надвірна і повіт входили до Станіславського орного старостства. 8 вересня місто відвідали високі німецькі чини. Делегація перевіряла стан війська, а також роботу місцевої влади. Відбувалося й вивезення людей на роботу до Німеччини, в той час, як у Надвірній відчувався брак робочої сили. 28 квітня 1943 р. німецький уряд проголосив акт про створення дивізії СС «Галичина». А вже 22 червня у Надвірній розпочала роботу комісія у справі набору в дивізію. Проводилася активна агітація. Щонеділі у церкві священник закликав молодь зголошуватися у дивізію, тому що Україні потрібна власна держава, і ніхто її не відвоює крім них самих. Крім усього, надвірнянці пам'ятали діяльність Червоної Армії, яка знову наступала на захід, і тому йшли до німецького війська. Однак, багато з них таємно були відправлені у ліс і поповнили ряди УПА. У середині липня 1943 р. до міста наблизилися загони партизанів Ковпака. Було введено комендантську годину. Місцева лікарня була переповнена розквартированими тут солдатами. В кінці 1943 року активізувалася боротьба повстанських загонів, на що німці відповіли хвилею терору. 11 листопада гестапо спільно з поліцією провели облаву в місті. Заарештували приблизно 350 чоловік. Частину відправили до Німеччини, а частину — до Станіславської в'язниці, де їх жорстоко катували. 17 листопада у Станіславі відбувся прилюдний суд, на якому надвірнянець Микола Костик визнав, що він є членом ОУН і взяв на себе відповідальність за вбивство більш як 50 німців. Його, як і 27 інших українців, засудили до смертної кари і розстріляли. Але на цьому розправа не закінчилася — розстріли та катування тривали і надалі. За весь час окупації німцями було знищено 6284 жителя міста. Крім того 282 людей вивезли до Німеччини на примусові роботи. За час війни було завдано значної шкоди промисловим підприємствам, громадським установам. Німці зруйнували приміщення кінотеатру, поліклініки, знищили устаткування нафтопереробного заводу, спалили і висадили у повітря 209 будинків. 30 березня 1944 р. перша гвардійська танкова бригада полковника В.Горєлова, зім'явши заслін німецьких військ в районі сіл Товмачика і Саджави, заволоділи Надвірною. Слідом йшла піхота. У Надвірній займав оборону один не повністю укомплектований батальйон. У цей час до міста підійшов полк угорців, які намагалися захопити шосе на Станіслав. Однак, втративши зв'язок із своїми тилами, він здався радянським військам. 18 травня під тиском німців радянські війська залишили Надвірну. Бої за остаточне звільнення Надвірної відбувалися 25 липня 1944 р. Напередодні, 24 липня польова комендатура наказала вивести зі Станіслава до 13 год. дня німецькі війська і всі урядові установи. Вони перейшли до Надвірної. Сюди перебазувалася й німецька гірська дивізія. Звідси відбувалася евакуація до Угорщини. Однак, несподівано у місто ввірвалася 271 стрілецька дивізія Червоної Армії. 26 липня радянські війська повністю заволоділи містом. В боях за Надвірну загинуло 189 воїнів, яких поховано у двох братських могилах. Разом з Червоною Армією до Надвірної прибули і радянські урядовці, а 27 липня 1944 р. відбулося об'єднане засідання Надвірнянського райкому КП(б)У та Надвірнянського виконкому районної ради. Насамперед було відновлено міську раду. ЇЇ головою призначили надвірнянця Р.Полатайка. 26 серпня 1944 р. відбулося перше засідання виконкому міської ради. Було відновлено випуск газети «Сталінським шляхом». До кінця 1944 р. органи радянської влади в місті в основному були сформовані. Однак, попри те, що лінія фронту відсунулася на захід, бойові дії в околицях Надвірної не припинялися. Боротьбу за волю України продовжувала ОУН-УПА. Після встановлення окупаційного режиму члени ОУН пішли в гори, щоб зі зброєю в руках боротися із завойовниками. В місті залишилися здебільшого жінки, які збирали розвідувальну інформацію для партизанів. У 1944 р. Марія Гринішак («Заграва») створила молодіжну організацію, до якої ввійшло 12 дівчат. Підпільниці влаштовувалися на роботу у різні радянські установи. Крім них повстанцям допомагало ще багато надвірнянців. Постійно відбувалися арешти підпільників, і тих, хто їм допомагав. 11 листопада 1944 р. органи НКВС заарештували 17 осіб. Серед них Емілію Гринішак, Марію Мартинюк, Степана Слюсарчука, Володимира Дем'янчука, Михайла Костика та ін. У серпні їх звільнили через відсутність доказів. Але це були поодинокі випадки, здебільшого з лабет НКВС люди не поверталися. Особливо багато в'язнів мучилися у Надвірнянській тюрмі (знаходилася на місці теперішньої СШ №2). На початку 1945 р. радянська влада створила в Надвірній винищувальний батальйон (123 особи). Його використовували проти загонів УПА та для охорони промислових об'єктів. Проте нові господарі не відчували себе в місті впевнено: було розроблено секретний план оборони міста, створено два кільця оборони. Після 21 год. ходити та їздити містом було заборонено. При в'їзді в Надвірну стояв контрольно-пропускний пункт, декілька разів на рік проводилася перереєстрація і паспортизація населення. Схоплених перехожих силою примушували співпрацювати з НКВС, доносити на членів ОУН. Влітку 1945 р. у Надвірній ліквідували боївку УПА у складі 12 чол., на яку карателів навів зрадник. Тільки троє повстанців зуміли втекти. Наприкінці 1945 р. у Надвірній ліквідували ще дві підпільні групи: одну на Надвірнянському маслозаводі (група дівчат вела спостереження за райвідділом НКВС), друга група складалася з керівного складу ОУН. До кінця грудня заарештували 14 членів ОУН, а на початку 1946-го — ще 12. І знову підпільників видали зрадники. У жовтні 1945 р. партійні працівники склали новий план знищення націоналістичного підпілля. Було вирішено висилати за межі українських земель всіх запідозрених у зв'язках з ОУН-УПА та членів їхніх сімей. Лише небагатьом вдалося виїхати з міста і надійно сховатися. У відповідь на терор проти українців повстанці активізували свої дії. 14 листопада 1945 р. декілька груп повстанців здійснили напад на місто. При цьому вони спалили міст через Бистрицю, деякі будівлі радянських органів влади і відступили в гори. До 1 квітня 1946 р. Надвірнянський відділ МДБ створив сильну агентурну сітку. Вони викрили найчисельнішу групу під орудою Марії Гринішак. Однак надрайонну провідницю ОУН спіймати не вдалося. На початку 1946 р. у Надвірній викрили ще одну молодіжну організацію, якою керувала учениця 10-го класу Юстина Килиман. Арешти підпільників і всіх, хто був зв'язаний з повстанським рухом тривали до кінця 40-х років. У 1946 р. підпільники вели агітацію проти виборів до Верховної Ради СРСР. Вони розкидали по місту листівки, в яких закликали не брати участі у голосуванні. 8 лютого 1947 р., в день виборів на дільниці №2 невідомий вкинув до урни 5 листівок із написами: «Ми голосуємо за українських повстанців, за УПА». «18 лютого 1952 року біля нафтопереробного заводу відбулася перестрілка між оперативною групою військ МВС та Мироном Свідруком. Сили були нерівні. В цьому бою хлопець загинув. Переконавшись, що повстанець мертвий вороги підійшли до нього. Їх старшина, подумавши, сказав: «Солдаты, вот пример героизма..., так погибает военный человек». Тіло бійця привезли до Надвірної для опізнання, але навіть родичі вбитого не визнали в ньому Мирона, боячись репресій, що загрожували за зв'язки з УПА», — так згадує про одну з останніх сутичок повстанців Е.Смерека. В 1952 р. останні підрозділи УПА в районі Надвірної були розгромлені. Боротьба повстанців, яка тривала фактично з 1939 р., вписала не одну славетну сторінку в історію українського народу. Навіть сьогодні достеменно не відомо скільки надвірнянців загинуло в 40-х роках. Систематизувати всі дані ще належить майбутнім поколінням науковців.

Не зважаючи на те, що в першій половині XX ст. Надвірна, як і вся Галичина, пережила багато трагічних подій, перенесла лихоліття I та II світових війн, представники місцевої інтелігенції продовжували розвивати культуру. Одну з вирішальних ролей в цьому відіграла Українська Греко-Католицька Церква. Надвірнянську парохію з 1914 р. очолював Олексій Гаврилюк, а пізніше — отець Іван Луцик. У другій половині 20-тих років він завідував читальнею «Просвіти». З 1935 р. керував Надвірнянською парохією отець Дмитро Шевчук. У 1938 р. в честь 950-річчя Хрещення Руси надвірнянці почали споруджувати нову кам'яну трикупольну церкву. Але війна завадила добудувати її. У роки німецької окупації парохом Надвірної був Михайло Цюпик. Ще в 1908 р. в Надвірній було відкрито філію «Просвіти». Поступово вона виросла до 80 осіб. Звичайно, було відкрито читальню, при ній існував хор і драмгурток. Однак, з 1909 р. філія почала занепадати через хворобу її керівника Осипа Чубатого. Відновила вона свою роботу в 1922 р. Очолили «Просвіту» І.Саноцький і Я.Скаліш. У 1926 р. філія вже налічувала 128 осіб. Почали відкриватися читальні в приміських селах. Щороку в місті театральний гурток ставив п'єси, такі як «Украдене щастя», «За двома зайцями», «Ой не ходи, Грицю!». В 30-тих роках головою філії «Просвіти» в Надвірній став Микола Николайчук. У 1932 р. просвітяни влаштували «Свято «Просвіти» і концерти на честь Івана Мазепи та Маркіяна Шашкевича. Впродовж 1936-37 р.р. при читальні були організовані різні курси, до бібліотеки надходили нові українські книжки, свіжі журнали. Після встановлення радянської влади філія «Просвіти» була ліквідована. Вона відіграла велику роль в історії міста, розбудила зі сну надвірнянців, гартувала борців за волю і незалежність України. «Просвіта» виступала й освітнім осередком, адже в школах навчання проводилося польською мовою. У 1911 р. в Надвірній була відкрита приватна коедуційна гімназія. Однак, після першої світової війни вона занепала і освіта в місті перебувала в жахливому стані. Польський уряд і крайова шкільна рада заборонили приймати до середніх шкіл українців. Вчителів безпричинно усували з посад. В місті було тільки 3 вчителі української національності: І.Липик, Е.Гаврилякова і М. Драгомирецький. У 1936 р. в Надвірній було відкрито приватну торгівельну гімназію, до першого класу якої записалося 80 учнів.

Докорінні зміни в освіті відбулися в 1939 р. Уже в перші ж дні після встановлення нової влади було проведено облік дітей шкільного віку. Згодом відкрито середню та неповну середню школи. Навчання велося українською мовою. Однак, багато учителів потрапили до категорії неблагонадійних. В першій половині XIX ст. в місті існувало декілька культурно-просвітницьких організацій: товариство «Відродження» (займалося антиалкогольною пропагандою), «Союз українок» (заснований в 1932 р., який займався просвітницькою діяльністю серед українок, відкривав різноманітні курси), товариства «Луг», «Сокіл» та ін. Існували й неукраїнські організації: польська «Сокул», єврейські «Тітахдуі-Поалей Сіон», «Мізарахі». В 20-тих роках в Надвірній діяли три футбольні команди: український «Бескид», польська «Бистриця», єврейський «Токоах». «Бескид» було створено в 1924 р. Він спочатку виступав у найнижчій лізі, однак в 30-тих роках став однією з найкращих команд Станіславщини. В 1933 р. було збудовано стадіон в районі сучасного ресторану «Карпати». Після встановлення радянської влади в спортивному житті міста запанував хаос. Національно свідомі футболісти були усунуті з команди, деякі емігрували за кордон. Під час війни «Бескид» двічі зіграв з мадярською військовою командою. Перший матч закінчився з рахунком 5:0 на користь надвірнянців, у другому перемогу за допомогою судді «вирвали» угорці — 2:3. У місті також розвивалися шахи, лижний спорт, волейбол, пінг-понг. Таким чином, в першій половині XX ст. в Надвірній відбулася велика кількість подій: трагічних і славетних. Під час першої світової війни місто декілька разів переходило із рук в руки, а після війни надвірнянці взяли активну участь в боротьбі ЗУНР з поляками. І навіть коли поляки повністю заволоділи Галичиною, опір українців не припинився — у тісному зв'язку із станіславськими та львівськими побратимами почало формуватися українське підпілля, здійснювалися акції протесту. В 30-тих роках це виразилося у збройних нападах членів ОУН. Організація Українських Націоналістів очолила боротьбу проти радянських та німецьких окупантів. До 1952 року в околицях міста діяли боївки УПА. Незважаючи на поневолення, війни та національний гніт, зусиллями української інтелігенції в місті розвивалася освіта, культура та спорт, діяли культурно-просвітницькі організації.
(далі буде)
Категорія: Наша культура | Переглядів: 1312 | Додав: nashe-misto | Рейтинг: 1.5/2 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Логін:
Пароль:

Календар новин
«  Березень 2008  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

Пошук

Друзі сайту


Реклама


Статистика

Copyright MyCorp © 2017